����Vlog

У період з 1898 по 1922 р. підготовка фахівців для сільського господарства відбувалася на сільськогосподарському відділенні Київського політехнічного інституту. З 1922 р. сільськогосподарське відділення в результаті низки реорганізаційних змін було перетворене у Київський сільськогосподарський інститут. З осені 1924 р. керівництво КСГІ вже ініціювало клопотання про утворення Всеукраїнської сільськогосподарської академії. Через півроку, 11 квітня 1925 р. Президія Укрголовпросвіти рекомендувала розробити 5-річний план будівництва. Його реалізацією серед інших зайнялися архітектори Дмитро ДЯЧЕНКО та Всеволод ОБРЕМСЬКИЙ.

Місцем побудови було обрано Голосіївську дачу. Професор, майбутній декан лісоінженерного факультету КСГІ Євген ОЛЕКСІЇВ на початку 1929 року писав: Якщо для сільськогосподарської академії буде підшукуватися якесь інше місце, то особливо сумнівною є можливість знайти щось краще за Голосіїв, що задовольняло б вимоги Лісоінженерного факультету.

За Проєктом Дмитра Дяченка передбачалося будівництво 12 навчальних корпусів + гуртожитки для студентів + квартири для викладачів.

Планувалося завершити базові роботи (будування мурів) за 2 роки. З метою забезпечення будівництво цеглою з 1 березня 1926 р. було орендоване цегельне та цементне виробництво у с. Корчувате (колишнє Березіна) терміном на 5 років.

І вже 9 травня 1926 р. відбулося закладання першої цеглини у будівництво майбутньої Сільськогосподарської Академії.

Ось як писав Дмитро Дяченко про майбутній корпус

«СГ академія своїм зовнішнім виглядом повинна бути зв’язана з українським селом. Єдність сільського господарства з сільською народною архітектурою повинна бути в тісному логічному зв’язку їх між собою. Треба українізувати не лише діловодство, а й піднести до належної височини культуру українських мас, які мають і своє мистецтво і свій художній смак. Всеукраїнська СГ Академія повинна мати й українське обличчя».

Сьогодні наш корпус – це одна з перлини українського необароко. У цьому стилі з поєднанням елементів модерну побудовано також 2 та 4 корпусі. 3 корпус – теж Дяченка, але вже у стилі конструктивізму.

Дмитро Михайлович Дяченко народився 1887 року, однак щодо точної дати його народження серед дослідників існують певні розбіжності. У науковій літературі зустрічаються дати 14 (27) липня, 14 (27) серпня, 26 або 28 серпня, а також 7 вересня 1887 року. Відомо, що на той час багатодітна родина Дяченків мешкала у Таганрозі, куди батько майбутнього архітектора - Михайло Дяченко - переїхав із полтавського села Патлаївка.

Дитячі роки Дмитра Дяченка минули у Новочеркаську, де він здобув початкову освіту: спочатку навчався у церковнопарафіяльній школі, а згодом - у гімназії. Після цього вступив до Таганрозького технічного училища. Продовжив освіту у Харківському технологічному інституті, однак уже через рік переїхав до Санкт-Петербурга, де слухав лекції в Академії мистецтв та паралельно навчався в Інституті цивільних інженерів на архітектурному відділенні.

У студентські роки Дмитро Дяченко долучився до українського середовища Петербурга. Від другої половини ХІХ століття при провідних вищих школах Російської імперії діяли українські студентські земляцтва, які ставали осередками культурного життя, взаємопідтримки та національного самоусвідомлення. Саме в такому середовищі формувалися його зацікавлення українською історією, мистецтвом та народною архітектурою.

Ще під час навчання Дяченко створив проєкт земської лікарні у Лубнах, у якому вперше звернувся до мотивів української народної архітектури. У 1913 році за його ескізами для Всеросійської сільськогосподарської виставки у Москві було споруджено монументальну браму у вигляді еліптичної арки з двома вежами. Ці роботи стали важливими етапами формування творчого стилю молодого архітектора.

Особливе значення для розвитку українського необароко мав зведений Дяченком будинок Климова у селі Круглик. Саме цю споруду дослідники вважають одним із перших зразків нової течії в українській архітектурі. Упродовж наступних років архітектор створив проєкти церковно-археологічного музею у Кам’янці-Подільському, будинку міської управи в Ковелі, меморіальної каплиці та церкви у Харкові. Його роботи неодноразово здобували перемоги на архітектурних конкурсах і отримували високі професійні оцінки.

У 1915 році Дмитро Дяченко завершив навчання, здобувши звання цивільного інженера. Після цього працював у Полтаві, а згодом активно долучився до розвитку українського архітектурного середовища

У 1918 році він очолив Товариство українських архітекторів та став одним із організаторів Київського архітектурного інституту, де певний час виконував обов’язки ректора. Однак уже у 1922 році був звільнений з посади через звинувачення у «неблагонадійності».

Попри політичний тиск, Дмитро Дяченко продовжив активну проєктну діяльність. У 1926–1931 роках за його проєктами формувався комплекс споруд Київського сільськогосподарського інституту - нинішнього Національного університету біоресурсів і природокористування України. Архітектор розробив цілісний план забудови академічного містечка, що передбачав навчальні корпуси, гуртожитки, житлові будинки для професорів та наукові установи. Саме тут найбільш виразно виявилися риси українського необароко - поєднання традицій козацького бароко з модерними архітектурними рішеннями ХХ століття.

Визначальною рисою творчості Дяченка було прагнення гармонійно поєднати архітектуру з природним середовищем. Його споруди не домінували над ландшафтом, а органічно вписувалися у простір, підкреслюючи його природну мальовничість.

Однак на початку 1930-х років ставлення радянської влади до українського національного стилю різко змінилося. Творчість архітектора почали критикувати як «націоналістичну». У 1931 році Дмитра Дяченка заарештували за звинуваченням у «контрреволюційній націоналістичній діяльності». Після звільнення він був змушений відмовитися від українського необароко й працювати у межах офіційно схваленої радянської архітектурної стилістики. У цей період Дяченко створив низку великих проєктів, серед яких будівля Торговельної академії у Києві, санаторій у Кисловодську, Сільськогосподарський інститут у Ташкенті та технікум у Поті. Попри офіційне визнання — зокрема обрання членом-кореспондентом Академії архітектури СРСР - переслідування архітектора не припинилися.

У 1937 році Дмитро Дяченко переїхав до Москви, намагаючись уникнути постійного тиску та звинувачень. Проте у 1941 році його було заарештовано повторно. Архітектора звинуватили в українському націоналізмі та засудили до восьми років таборів ГУЛАГу. Виснажений важкою працею та голодом, Дмитро Дяченко помер у 1942 році в одному з саратовських таборів.

У 1957 році архітектора було посмертно реабілітовано. Сьогодні Дмитро Дяченко вважається однією з ключових постатей української архітектури ХХ століття, а його творчість - важливою складовою української культурної спадщини.